Нiч яка Господи! місячна, зоряна

Ніч яка, Господи, місячна, зоряна,
Видно, хоч голки збирай!
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!

Сядемо вкупі ми тут під калиною,
І над панами я пан...
Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею
Стелиться полем туман.

Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить.

Небо незміряне всипане зорями –
Що то за Божа краса!
Перлами ясними он під тополями
Грає краплиста роса.

Ти не лякайся, що ніженьки босії
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках віднесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько:
Тепло – ні вітру, ні хмар...
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке, як жар.

Ти не лякайся, що можуть підслухати
Тиху розмову твою:
Нічка приспала всіх та сном окутала –
Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею, –
Нас не сполоха їх сміх...
Чи ж нам, окраденим долею нашою,

Й хвиля кохання – за гріх?